Open Close

Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит.
Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

Лермонтов.М.Ю

У великих горах зірки особливо близько, саме тому у ночі, коли бездоне, чорне до запаморочення небо накриває своїм надійним дахом, здається що до зірок можливо доторкнутися рукою.

 

 

 

Великі гори – для кожного це лунає по різному. Для когось ці слова перевертають все, і кольоровим віхрем змінюють життя. Для когось так и залишаються тайною.

Цього літа, ми з друзями вірішили зруйновати завісу таємніці, та дізнатися яке воно життя без кисня на висоті понад 7000 кілометрів. Пік Леніна як наймога краще підходив для цього. Один з пяти найвиших піків бувшого СРСР, пік Леніна являє собою першу сходнику програми сніжний барс (щоб бути барсом треба сходити всі пять гір)

Маючи за спиною досвід зимових сходжень на Казбек та Ельбрус.  Та гарних друзів – ми відправились до Киргизстану.  Це дивовижна країна де і досі половина населення і  живуть у юртах, кочуючи по безмежному Алайскому степу. 90% від тереторії Киргистану займають гори, у центрі країни є вилике як море озеро Іссик куль, історія Киргизстану в єтья стежкой у далекі часи, про що нагадують чесленні наскальні малюнки!

Велика гора, це завжди певні правила, суворі і вимогливі. До 20 днів аккліматизації, дорога, їжа, спорядження випливають у копійочку. Знайшлось небагато готових на все і на початку маршрута нас було троє.

Через добу перельотів і доїздів по памірскому тракту Ош-Хорог, під щілним дощем ми десентувалися біля пограничного пункту Бардоба. Звідси ми збирались пройти кріз досить складні перевали і дістатися підніжжя піку Леніна. Це не класичний маршрут, до нас цим шляхом ходили всього шість груп. Ми уперше записали цей шлях за допомогою GPS приймача, у нас же були тільки карти та деяки фото з описами куди і як ідти, яки часто суперечили один одному.

 

Прибувши машиною на висоту 3500 метрів ми вже у першу ніч відіули дію висоти. Далі ми кожного дня набирали від 300 до 500 метрів намагаючись не форсувати подій. Долина плавно набирала висоту і врешті вивела нас на розлогий льдовик Корженського, звідси було видно велечезну стіну залайсокго хребта, у ній стойть безліч вершин понад 6000 які навіть немають назви, та все ще чикають на першопрохідців.

 

Наша висота доходила до 5000 метрів, ми кожного дня побоювачись загострення гірскої хвороби як дівчинки у  журналах, проходили тест Лейк Льюєс.  Цей тест допомогае визначити по сумі балів ступінь тяжкості хвороби, ми ви балансували на межі. Та обережно продовжували набирати висоту.

На пятий день ми вийшли на перевал з гарною назвою Золоте Теля, звідци ми вперше побачили пік Леніна на півдні, та безмежну зелень далекої Алайскої долини на півночі . Тут у перше ми «зловили» мобілний звязок, який дав змогу відправити до дому перші СМСкі. « Все ок!»         

      

Зелена трава, велечезні бобаки та дзвінка річка –все це ми небачили майже тиждень і спускаючись ми раділи до кожної квітки як малі діти, слухали птахів як музику, та не оминали можливості зняти боти та пройтись босоніж. Діставшись базового лагеря під піком Леніна ми вдались до повного релаксу. Варили борщ та плавали у викогірних озерах. Потрібно було перезавантажитись перед тим як вийти на верх.

 

Перший вихід до Леніна ми робили без спроби піднятися, це була лише акліматизація з метою дійти та заночувати у третьому лагері на висоті 6100 метрів. Діставшись першого лагеря (4400) ми заночували під льодовиком який крутим схилом уходив вверх підпираючи собою небо.  Між двома льдопадами забирала тропа у лагерь 2.  Це найтехнічніша частина, великі тріщини, хиткі містки та досить круті стежкі. Підйом до Л2 зайняв до 6 годин важкої праці, і вимотав нас вщент. Ми несли спорядження, газ та продукти для наступних виходів і хоч рюкзаки і не були важчими за 20 кг, на цій висоті було досить тяжко. 

Ми жартуючи проводили певні аналогії, які можуть досить точно передати те що почуває людина на висоті. На 5000 м людина почуває себе як у 50 років, на 6000 як у 60, і так далі.  Як справжні дідусі ми ходили на 6000 «до вітру» спираючись на лопату та декілько разів зводячи подих.

Легерь два у народі зветься просто – пательня. Раніше, до 1990 року лагерь був на самій пательні (льодовик круглої форми), але після жахливого обвалу, який забрав життя 43 альпіністів, лагерь розташовувають на схилі. Лагерь не має свого господаря і кожен може жити тут и ставити намети, якщо звісно знайде місце. У лагері досить багато сміття і пустих наметів які часто здуває черговим поривом вітра.  Найчастіше висотні лагері стають інтернаціональною площадкою для спілкування, з нами поряд жили Іранці, Японці, Европейці, Амереканці. Постійний гомін різнобарвних мов наповнював у вечері наш намет.

Наступного дня ми вирішили не пересовувати свій намет вищче, и спробували без важких рюкзаків піднятися на 6100 метрів, де розпологався третий лагерь. Це було вірне рішення. Пів дня сипав щільний сніг, і ми побоювачись лавин вийшли лише о десятій ранку. Для Паміру це дуже піздній вихід. Зазвичай ми вставали у четвертій ранку – щоб вийти о 5:30. Тут треба встигнути пройти до того як потужне солнце на перетворе сніг у мокру кашу, яка завантаже склони до преділу, так що навіть необережний подих зможе стати спусковим гачком для велечезної лавини.

Цього дня ми не змогли піднятися на 6100, висота навіть без рюкзаків давалася дуже важко, ми пройшли відмітку у 5642 метра написавши на снігу Ельбрус ми сіли пити чай, адже саме таку висоту має західна вершина Ельбруса вищче якої з нас ніхто ще не підімався. Далі ми вступили у свою висотну «тера інкогніта» Кожний шаг давався не просто, кожні десять я ставав щоб перевести подих. Поднявшись до 6000 ми повернули до дому. На спуску всі були втомлені, важко вірилося що ми зможемо піднятися сюди завтра з рюкзаками.

Закопавши у сніг все що могло бути лишнім, облегчив рюкзаки по максімум ми з ранку двинулися в сторону вершини раздільна на який розташований лагерь 3. На диво легко діставшись вершини, ми на практиці дізналися чудеса акліматізації. У Л3 було вже досить холодно ,ми довго працювали лопатою закопуючи намет у окоп для «стрільби з БТРу стоячи». Всі згадували київский март і гру знайди та відкопай своє авто.

Ми всі хотіли спати і валился з ніг, але спати тут велика розкіш. На висоті сон поверхневий – і практично не приносить відновлення сил. З ранку ми вийшли на акліматизайне сходження, і піднявшись до 6400 метрів розгорнулись назад, свтанок разгортався у нас під ногами. З однієї сторони хребта ще була повна ніч, а з іншої вже разпочався новий день.  Краса підтримавала нас заставляючи продовжувати рух, рух на зустріч невідомому. Спутившись до наметів ми довго збиралися і залишивши практично всі теплі речі, продукти та деяке спорядження  ми вирушили у довгий спуск одразу до першого лагеря.  Ми спускалися з зіми у справжне літо, з арктики до афріки. Змінюючи походу руху теплі штани на шорти. Ще один день і ми дісталися базового лагеря, який розташовано на так званій луковой поляні. Тут дійсно багато дикої цибулі, але ми мали непогані власні запаси цибулі та сала, яке уходило з неймовірною швидкістю.

Два дня відпочинку і ми знов готові йти на до верху, на цей раз до самого Леніна, до його кепки, якщо так можно сказати. Але з самого початку погода показувала зуби. І вже на підйомі у лагерь 2 ми вперше зіткнулися з штормовим вітром. Який вгризався у наші штормовки зі швидкістю до 60-80 км на годину. Поставити намет з таким вітром досить складно, ми ловили паузи у вітрі, працюючи як одне ціле – давався в знаки двадцятий день у горах. Багато людей йшло до низу – поганий прогноз погоди. Але ми не мали часу на ще один вихід. Це був наш єдиний шанс на сходження, в запасі лише 3-4 дня, на які прогнозували саму страшну негоду.

З ранку знов пійшли у третій лагерь. На підйомі ми одягли на себе все що мали, було досить холодно до -20. Теплі речі чекали нас на 6100, ще тиждень тому було складно уявити що нам буде не вистачати пуховкі на цій висоті, а зараз ми одягали на руки теплі носки, а на голову каски – щоб хоч якось зігрітися і дійти до теплих речей. Після підйома, я нагрів термос чаю та вийшов на тропу пригощаючи всіх замезлих альпіністів які «підползали» до лагерю.

Погода погіршувалися день від дня, ми чекали поступово теряючи останні сили та мотивацію для руху на верх. 11 серпня коли погода була сонячною але дув шалений вітер до 80-100 км на годину, о пятій ранку ми вийшли на штурм, ми розуміли що це лише спроба, при такому вітрі підійматися на визкий гребінь дуже небезпечно. Але ми повернули не досягнувши навіть відмітки 6400 метрів. В мене навіть в пуховіх рукавицях мерзла права (подвітряна) рука. Вітер постійно вимогл рухатися нахиленим, витрачаючи багато додаткових сил на кожен і без того складний шаг. Ми разгорнулись без краплі сумління, розгорнулися з думкою про своїх близьких, які чекають на нас вдома, ми зробили свій вибір, знайшовши межу між ризиком і божевіллям. Ленін залишився без везітерів, а ми залишилися з повним комплектом пальців. 

Вернувшись до дому ми й досі почуваємо певну не закінченість події. Мене часто спрашивають чи сподобалися мені великі гори? А закриваю очі і дивлюсь на безмежне чьорне памірске небо.  Я не знаю відповідь, але колишнім моя свідомість вже не буде ніколи